Ой у лузі червона калина



Вітольд Козубель

Кожна нація, кожний народ пишається природою своєї батьківщини, оспівує її красоту в піснях, вшановує в обрядах  та звичаях. Українці  з великою пошаною і любов’ю ставляться до рослин. Ця своєрідна екологічна свідомість має глибоке коріння. Наші предки вірили, що кожна рослина, кожне природне явище має свою душу. Без потреби ніхто не зривав квітки та недозрілих плодів. Щоб рослина, яку зриваємо для лікування зберегла свою цілющу силу, слід було промовити до неї, тоді рослина сама віддавалася в руки людині та приносила її користь. Народ вірив що коли хтось без потреби зірве квітку або зрубає кущ чи дерево може це принести йому нещастя і горе.

Образу українського села неможливо собі уявити без калини біля хати, верби над криницею, вишні в саду, мальви яка посміхається до господарів та застеленого барвінком подвірія. Рослини супроводжували українців крізь ціле життя. Коли народилась дівчинка у першу купіль кладуть гілочку калини щоб була вродливою, хлопчику щоб був сильний кладуть лисття дуба або ясеня. Вінком сплетеним з барвінку символом молодості, кохання та шлюбу прикрашають голову молодої на весіллі. Помирає людина, на могилі червоніє калина і стелиться барвінок символ безсмерття людської душі.

Особлививою рослиною в Україні є  калина. Стала вона символом боротьби за незалежну, вільну і соборну Україну. З піснею „Ой у лузі червона калина” маширували у відчайдушний бій Січові Стрільці та воїни Української Повстанської Армії. Червоні плоди калини стали символом мужності людей які поклали своє життя на вівтарі свободи. Існує чимало легенд про калину. Одна з легенд розповідає, що у час монгольсько-татарських нападів на Україну сміливі дівчата щоб врятувати свої оселі і рідних зводили загони нападників у нетрі де водночас гинули самі від воржих шабель. Саме з крові цих самовідданих дочок українського народу проросли калинові кущі, які пишаються біля кожної хати та насолоджують людську думу своєю красотою.

Верба була символом родинного вогнища. На вербну неділю освячували в церкві гілочкі верби. Коли верба була вже посвячена священиком, діти один перед одним стараються встигнути проковтнути по кілька «котиків». За народними переконаннями, ці свячені «котики» вбережуть горло від хвороби. Після цього несли гілочки верби додому і били всіх промовляючи: „Не я б’ю, верба б’є за тиждень Великдень”. Освячену вербу зберігали за іконою. Верба завжди символізувала також дівчину. Розлоге, похилене вербове гілля найчастіше символізувало смуток та жаль.

У багатьох піснях оспівана вишня. Згідно легенди в час коли на Україну нападали вороги одна сім’я стала на захист своєї оселі. Загинула уся сім’я крім доньки яку мати заховала в криївці. Коли відійшли вороги донька вийшла із криївки, поховала загиблих. На могилі мати виросло деревце яке весною вкрилося білим цвітом, а в літі зачервоніло солодкими ягодами. Зїла донька одну ягодину тай заснула. Приснилась її мати, яка ніжно до неї промовила: „Видиш ня, видиш ня, вишня” і з цього часу дерево народ назвав вишня.

Волошка примандрувала в Україну разом із житом. Стала вона найпопулярнішшим елементом орнаменту вишивки та символом ніжністі і простоти.
Осика вважалася нечистим, заклятим деревом, оскільки на ній, за християнською легендою, повісився Іуда. Водночас парадоксально використовувалась як оберіг від відьом і упирів. З осики не годилось споруджувати хату. Щоб оберегти молочну корову від  нечистої сили, в огорожу довкола встромлювали осикові кілки.

Багато легенд відноситься папроті. Це рослина, що ніколи не цвіте, але народ вірить, що в ніч на Івана Купала на коротку мить з’являється вогненна квітка папороті. Той, кому вдається зірвати її, отримує чарівну силу, що дає змогу розуміти мову звірів і птахів, зцілювати хворих, знаходити заховані скарби, дізнаватися про долю людей.

Полин в народних уявленнях був символом нещасливого подружнього життя а жовтий цвіт рути віщував нещасливе кохання. Майже з кожною рослиною в Україні було пов’язане якесь вірування або уявлення. Дерева, кущі, квіти завжди були неповторними і прекрасними символами.

„Без верби й калини нема України” - каже народне прислів’я. Щоб зберегти нашу національну тотожність  слід вивчати звичаї, традиції надбані віками предками та передати іх нашим нащадкам.

Література:
1. Скуратівський В.Т. Дідух: Свята українського народу. Київ.: Освіта, 1995.
2. Українське народознавство / За ред. С.П. Павлюка. - Львів: Феникс, 1994.
3. Українські народні пісні / Упоряд. М. Гордійчук. Вид. 4-те скорочене. - К.: Музична Україна, 1993.
4. Українські символи / За ред. М.К. Дмитренка. - К.: Ред.  часопису „Народознавство”, 1994.

Вітольд Козубель
Вчитель біології.
Автор українсько-польських словників
біологічних і хімічних термінів.

Odsłon: 424