Євхаристія на Заході і православна літургія ч.1



У західних церквах відомо багато способів звершення євхаристійних богослужінь. Кожній з християнських традицій – католицькій, англіканській і великій кількості розмаїттю протестантських – притаманний свій, особливий характер богослужіння, а в кожній з церков спостерігається, крім того, широке розмаїття стилів.

Але будь-який християнин Заходу, знайомий з Євхаристією в тому вигляді, як її служать в його церкві, не надто розгубиться, потрапивши на службу, що проводиться в контексті іншої традиції. Завдяки руху за літургічне оновлення почали переглядатися форми євхаристійного богослужіння в католицькій, англіканській та багатьох протестантських церквах, а тому – значно зблизилися і форми служби, і її методи, і стилі. Відмінності в деталях збереглися, але результати реформ – а вони, в свою чергу, стали підсумком глибокого вивчення перших століть історії церкви та її богослужіння – випробували на собі всі церковні традиції, хоча, звичайно, одні парафії сприймають нововведення з ентузіазмом, інші – не дуже завзято.

Для західного християнина звичною є служба з простою і ясною структурою. По короткому вступі, найчастіше покаянного характеру, йде Літургія Слова, читання Святого Письма з псалмами які сповіщають Благу звістку християнства. Найчастіше тема набуває розвитку і пояснення у проповіді. В неділі, а іноді – і в будні дні, проголошують Нікейський символ віри. Потім присутні підносять молитви за церкву і за весь світ. Заповідь Господа «Це робіть на спомин про Мене» виконується в Євхаристичній Літургії. Вносять і ставлять на вівтар1 хліб і вино, і над ними виголошується подячна, тобто власне Євхаристійна, молитва. Вслід за цим звучать слова Молитви Господньої, і майже всі присутні приймають освячені хліб і вино у святому причасті. Служба закінчується коротким завершенням і відпустом. Це коротка служба, вона триває не довше години – навіть коли проводиться урочисто, з музикою і співом.

Але не урочистість, а радше простота найчастіше виявляється характерною ознакою сучасної західної літургії. З усього її послідування вибирається лише той мінімум, який є абсолютно необхідний. Зайвих рухів і жестів уникають, щоб вони не затінювали сутнісної структури і загального руху служби. Обстановка, як правило, також проста. Сучасні храми тяжіють до простоти архітектури, скромності в оздобленні і прикрасах, підкреслюючи, що храм – це лише місце, де збирається жива церква, але де вона може збиратися і для іншої мети, а не тільки для богослужіння. Вівтар нагадує обідній стіл, за яким учні Господа продовжують трапезу, розпочату колись Ісусом і Дванадцятьма учнями. Вівтар – фокус, на ньому концентрується вся служба, і цю роль ділить з ним амвон, з якого церкву насичують словом Божим у Святому Письмі як в таїнстві. Особливими облаченнями зазвичай користується тільки той, хто власне служить, а читці та інші безпосередні учасники можуть бути одягнені звичайно, як в побуті. Іноді навіть священик ледь виділяється одягом з-посеред парафіян. Це модне захоплення простотою веде до того, що не завжди легко відрізнити католицьку службу від англіканської чи протестанської.

Ще яскравіше відмінна риса сучасної західної євхаристії – те, що до служби залучена вся церква. Від молільників очікують, що вони цілковито і повністю включаться в богослужіння, а допомагає їм у цьому правило, якого чітко дотримуються – на виголоси священика відповідає все молитовне зібрання. Мова, що використовується в сучасному обряді, проста і прямолінійна – люди хочуть відразу все розуміти. Тексти Святого Письма і молитви часто читають прості парафіяни, вони ж допомагають роздавати святі дари. Нові храми будують, а старі – переобладнують так, щоб якомога тісніше поєднати народ з вівтарем та зі священиком. Євхаристію повинні і бачити, й чути – незважаючи на відмінності, що все ще лишаються між священиком та народом, активно служить її саме народ. Особлива увага надається участі парафіян в самому осередку служби – у причасті. На католицькій месі анітрохи не менше, ніж в англіканському або протестантському євхаристійному богослужінні, очікують, що причастяться всі. Участь в таїнстві – не просто невід’ємна частина євхаристії; це її найвища точка.

Християнин Заходу, який звик до такої форми і такого стилю євхаристійного богослужіння, прийшовши до православного храму на божественну літургію, опиняється в іншому світі. Спочатку він входить до церкви, форма, оздоблення і прикраси якої не лише підпорядковані традиції, а мають, як вважається, власну значимість, цілком незалежну від значущості обряду, для якого їх створювали. Пройшовши через внутрішній ґанок, або нартекс, він опиняється в нефі, який має форму не звичного прямокутника, а квадрата, зовсім порожнього, якщо не брати до уваги кількох стільців, призначених для хворих і слабких. Він піднімає голову, і з висоти центральної бані на нього велично споглядає Христос Вседержитель. Навколо барабана, котрий підтримує баню – пророки, апостоли, ангелоподібні сповідники, а на склепіннях, що оточують баню, і на верхах нефових стін – херувими і серафими, чотири євангелисти, сцени з життя Христа; з цих сцен зазвичай вирізняються ті, що зазначені в церковних календарях. Нижче по стінах постають зображення ченців і аскетів, мучеників і воїнів, сповідників і вчителів; сонм святих облямовує, і немов би містить в собі все молитвене зібрання.





Позаду, на західній стіні нефу, зображено «Успіння» Діви Марії, а на його східному боці височить прикрашений іконами бар’єр (іконостас), що відокремлює вівтар від нефу. Він може бути порівняно низьким, а може й доходити до самого склепіння. У його центрі – подвійні двері, з боків – одинарні. На високому іконостасі, як правило, відтворені теми фрескових або мозаїчних прикрас нефу. Праворуч від центральних дверей, або царських врат, розташовується образ Христа Вседержителя, ліворуч – Божої Матері з немовлям Христом. На самих царських вратах зображено Благовіщення, а на південних і північних – архангели Михаїл і Гавриїл або святі диякони. Безпосередньо над царськими вратами представлена Таємна вечеря. Другий ряд складають ікони, які зображують спасительні діяння Христа в Його земному житті, яким присвячені найважливіші свята церковного календаря. Над ними, в третьому ярусі, розташовуються апостоли, обернені в молитовному предстоянні до центру, де сидить на престолі сам Христос, а з боків – двоє головних прохачів за рід людський, Пресвята Діва та Іоан Хреститель. Буває і четвертий ярус, на ньому зображені пророки з обох боків від Діви з Немовлям, а весь іконостас осіняє хрест з іконописним (об’ємних в храмі немає) зображенням розп’ятого Господа з Дівою Марією та євангелистом Іоаном по боках.

Коли царські врата відкриті, в середині вівтаря, як правило, вибудуваного у вигляді напівкруглої апсиди, присутні можуть бачити багато прибраний престол кубічної форми; на ньому стоять хрест, свічники і ковчег, часто зроблений у вигляді храму, – в ньому зберігають освячений в євхаристії хліб. Можна розглядати і розпис вівтаря. У самому низу – два ряди єпископів, одягнених для літургії і звернених до престолу. Над ними біля престолу сам Христос причащає апостолів, однією рукою – освяченим хлібом, другою – з чаші. З півсферичної бані апсиди поверх престолу в простір нефу дивиться Богоматір – її зображення часто проглядається з нефу поверх іконостасу. Однак ті, що моляться, швидше за все не побачать жертівника, на якому готуються євхаристичні хліб і вино і доступ до якого відкривається через північні двері іконотасу. Не побачать вони і його розписів, що зображають народження, смерть і поховання Христа. Не зможуть вони заглянути і в південну частину апсиди, котра служить за ризницю.

Типовий православний храм з усіма його лампадами, свічками і всепроникним запахом ладану настільки відрізняється від звичної західній людині атмосфери богослужіння, що вона, ця людина, вже не дуже дивується, коли дізнається, що у православних звично вважати таїнством сам храм. Храм – це незрівнянно більше, аніж місце, де проводять молитовне зібрання; він – образ неба на землі. Якщо нижні частини нефу зображають видимий світ, то баня, а тим більше вівтар – символи неба, де ангели, архангели та всі небесні сили поклоняються триєдиному Богові, Христос приносить себе Отцеві в вічну жертву любові, і до цієї жертви долучається кожен самою участю в літургії, яка в духовній реальності прославляє те, що храмова будівля сповіщає в образі таїнства.

Західний християнин помічає, що йому православний храм вселяє священний трепет, а православні відчувають себе там затишніше, ніж сам він почувається у своїй звичній, набагато простішій обстановці. Входячи в храм, вони обходять його довкола, цілують ікони, запалюють перед ними свічки, моляться. Вони можуть піднести до північних дверей маленьку круглу булочку, що називається «просфорою» (тобто «приношенням»), і передати її разом з поминальним списком живих і померлих дияконові чи паламареві. Атмосфера в церкві сповнена благочестя і в той же час неформальної, чому значно сприяє те, що в цих храмах (якщо не вважати окремих грецьких) немає викладених в ряди сидінь. У західних церквах так буває рідко – як правило, там стоять лави або стільці.

Але ось починається божественна літургія, і, в міру того як вона розгортається, в ній так чи інакше починає виявлятися та ієратична формальність, якій все більше опираються церкви Заходу. Служба обходиться без безпосередньої участі мирян. Має минути якийсь час, перш ніж що присутні у нефі відчують, що ось-ось почнуть служити привселюдно. Вже приблизно годину священик звершує на жертовнику обряд Проскомидії, готує хліб і вино. У західних обрядах еквіваленту цьому немає. Але і коли починається літургія привселюдно, для всіх, співають її переважно (або виключно) священнослужителі та співці; співають, бо вся православна літургія співається і наявної на Заході відмінності між розмовною та співаною формою служби ця церква не знає. Мало що в православному богослужінні дивує західного християнина сильніше, аніж майже повне мовчання парафіян. Він-бо вихований на думці, що участь у богослужінні саме і означає участь у співі, у читанні гімнів та молитв.

( Далі буде )

Власний переклад з книги Х’ю Уайбру “Православна Літургія. Розвиток євхаристійного богослужіння візантійського обряду”


Źródło: uaoc.net

Odsłon: 1754